Попри повітряні тривоги та загрози життю, українці, які люблять культуру, все одно стоять у чергах годинами або чекають місяцями на квитки, щоб побачити свої улюблені вистави, розповідає Frontline.
«На такі події я обираю красиву сукню, роблю макіяж і використовую парфуми. Це рідкісні можливості, які ми втратили під час війни», — каже DW театралка Олена Вдовиченко з Києва.
Для неї театр — це красива втеча. Він був особливим задовго до російського вторгнення. І щоденні повітряні тривоги та загрози ракетних ударів не зменшили її пристрасті до театру. Навпаки, це стало ще однією формою стійкості. Олена бачить це як можливість підтримати українську творчість та акторів, деякі з яких служили на фронті і повернулися на сцену.
Але стало важче отримати квитки в театр. Художні заклади повністю заповнені, а нові вистави розпродаються повністю. Іноді українці чекають три-чотири місяці, щоб отримати кращі місця на виставі. Театри також оголошують, коли будуть доступні нові квитки, тому фанати ставлять нагадування, щоб вчасно зайти в інтернет і забронювати квитки. І навіть якщо пощастить, вистава може бути перервана тривогою.
Якщо сирена триває більше півгодини, вистава може бути скасована; таке вже траплялося з Оленою. «Ти ментально готуєшся до такої можливості. Ти ловиш себе на думці: будь ласка, нехай не буде тривоги, щоб ми могли насолодитися виставою у спокої».
Протягом всієї історії України театр завжди був місцем, куди люди ходили в складні часи. У 1920 році, серед голоду та турбулентності Громадянської війни в Росії, відомий український режисер Лесь Курбас поставив постановку «Макбета» Вільяма Шекспіра. У 1943 році, на фоні піднесення нацизму, українська аудиторія вперше почула рідною мовою ще одну знакову репліку Шекспіра, «Бути чи не бути» з «Гамлета».
Перенесемося в червень 2024 року, коли в Івано-Франківську на заході України відбувся перший український Шекспірівський фестиваль. «Війна знеособлює, а Шекспір фундаментально гуманізує. Він нагадує нам, що ми — люди» — казала організаторка Шекспірівського фестивалю Ірина Чужинова.
У Харкові, другому за величиною місті, розташованому біля кордону з Росією і під постійним обстрілом, театральні вистави продовжуються під землею на станціях метро.
Квітуча театральна сцена в Україні не про повернення до нормального життя, яке українці колись знали. Небезпека та хаос війни все ще тут. Це — один із багатьох способів справлятися із війною.