«Мріємо сидіти на уроках»: українські діти сумують за навчанням у школах

«Мріємо сидіти на уроках»: українські діти сумують за навчанням у школах

Після шести місяців війни тисячі шкіл в Україні залишаються недоступними для дітей — деякі пошкоджені або зруйновані, інші використовуються як притулки для переміщених осіб та пункти розподілу гуманітарної допомоги, розповідає Forbes.

Однією з українських шкіл, яка не відчинить двері для дітей 1 вересня, є сільська школа в Горенці Київської області, яка в лютому опинилася на лінії фронту і сильно постраждала від обстрілів. Зруйнована будівля є нагадуванням про найжорстокіші тижні війни, коли дітям доводилося розлучатися зі своїми родинами, хапати найнеобхідніше та тікати в безпечніші місця.

«Ми поїхали в паніці. Було дуже страшно, але довелося, — розповідає 10-річна Аня. — Якби ми сиділи вдома довше, ми були б мертві».

Снаряд розірвав новий дім її родини лише через кілька днів після того, як вони виїхали. Аня сподівається поїхати з мамою за кордон. У Горенці вона не почувається в безпеці. А Олена, мама трьох дівчаток — Лілії, Нелі та Люди — завжди тримає екстрену валізу зібраною та напоготові.

«Відчуття втечі нікуди не поділося, — каже Олена. — Це жахливо, що ти нічого не контролюєш. Якщо на голову падають бомби і снаряди, нічого не поробиш. Одна справа, коли ти відповідаєш за себе, а інша, коли за трьох дітей».

Шістнадцятирічна Яна два тижні переховувалася в підвалах різних будинків. Вона поїхала з Горенки, коли залишатися стало неможливо. Її будинок постраждав під час бойових дій.

«Війна — це жах, який ламає життя людей, їхнє роками нажите майно та психічний стан», — каже Яна.

Спогади про школу наповнюють її сумом. Дівчина вчилася там з першого класу. Усе було знайомим — а тепер зникло. Ділянка школи, де навчалися найменші діти, повністю зруйнована.

Маленька Люда, молодша донька Олени, плакала, коли побачила свою школу в руїнах, думаючи про все, що залишилося там: куртка, черевички, ведмедик. Але, незважаючи на війну, вчителі в Горенці не припиняють навчання. Вони продовжували підтримувати дітей у бомбосховищах, у інших куточках України та в інших країнах.

«Наша класна керівниця готувала їжу для людей у притулку і водночас давала завдання онлайн та перевіряла уроки, — розповідає Олена. — Це був тонкий місток до мирного життя».

Неля і Лілія хотіли б вчитися в школі. Одна з їхніх найбільших мрій — зайти у свій старий клас і сісти на уроці. Діти дуже сумують за однокласниками, вчителями і самою школою.