Девід Мармер, журналіст із Сан-Франциско, провів тиждень у Києві, допомагаючи волонтерам і спостерігаючи, як українці живуть попри війну. Він написав колонку для видання The Sacramento Bee.
У жовтні Девід Мармер прибув до Києва як волонтер, щоб допомогти громадам, що постраждали від війни. Народжений у США в родині українських емігрантів, він стежив за подіями в Україні, але тільки на місці зміг відчути реальність війни.
Київ вразив його своїм ритмом: працювали кав’ярні, люди поспішали на роботу. Проте згодом реальність нагадала про себе: лунали сирени, безпілотник влучив у житловий будинок, загинула 15-річна дівчина. Та навіть після цього місто не зупинилося.
Мармер долучився до волонтерської групи «Печерські котики», де разом з іншими створював маскувальні сітки для українських військових. Там він познайомився з Юлією, яка, дізнавшись, що він не говорить українською, обрала для розмови не російську, а англійську. Для американця це стало ще одним свідченням того, як українці відмовляються від імперської мови на користь своєї.
Журналіст також відвідав передмістя Києва, де у 2022 році точилися запеклі бої. У Бучі, Ірпені та Гостомелі він побачив зруйновані будинки, паркани, пробиті уламками, і місця масових поховань мирних жителів. Його гідом був ветеран ЗСУ Світ, який сказав: «У кожного тут є своя страшна історія, але багато хто не хоче про це згадувати».
Останній день у Києві Мармер провів на волонтерській будівельній місії «Добробат», допомагаючи ремонтувати пошкоджений будинок. Там він познайомився з українцями, які щотижня віддають свій час для відновлення країни.
Поїздка до України стала для журналіста глибоким досвідом. Він побачив не лише руйнування, а й неймовірну стійкість українців, які, попри війну, продовжують будувати своє майбутнє.
Кілька цитат із власних вражень Девіда Мармера про те, що переживає Україна:
Про життя в Києві під час війни:
- «Українці не просто виживають у цій війні – вони живуть попри неї. Вночі звучать сирени, вибухи руйнують будинки, але вранці люди йдуть на роботу, кав’ярні відкриваються, життя триває. Це сувора, але звична реальність».
Про вибір мови:
- «Україна — єдина по-справжньому двомовна країна у світі, де більшість населення розмовляє обома рідними мовами. Проте рішення відмовитись від російської мови було загальною тенденцією, яку я помітив по всьому Києву».
Про відвідини зруйнованих містечок:
- «Ми проїжджали повз паркани, всіяні уламками, і будинки, з яких залишилися тільки купи цегли. Але найбільше вразили місця, які на перший погляд виглядали буденно: церковний двір, що був масовим похованням, або дорога, на якій ще два роки тому лежали десятки вбитих цивільних».
Про дух українців:
- «Я зустрічався і працював разом із простими українцями та міг бачити їх співчуття, рішучість та стійкість перед обличчям війни. Одне було безперечно: український народ продовжить віддавати всі сили, щоб продовжувати називати Україну своїм домом».
- «Я бачив їхню стійкість, бачив, як вони працюють, допомагають одне одному, і зрозумів: незалежно від того, що принесе майбутнє, ця нація не здасться».