Під час засідання Генеральної асамблеї ООН, яке відбулося ввечері 18 липня, учасники обговорювали ситуацію на тимчасово окупованих територіях України. Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба виступив із заявою.
«Я вважаю, що жодні цифри чи заяви не змусять відчути і зрозуміти, що насправді відбувається на окупованих територіях України. Тому я хочу дати голос українським дітям, які пройшли через окупацію та страждання. Те, що я зараз буду читати, — це уривки зі справжніх воєнних щоденників трьох українських дітей», — зазначив пан Кулеба. Далі — пряма мова.
Восьмирічний Єгор Кравцов. 3 березня 2022 року. У заблокованому Маріуполі він писав щоденник: «Спав добре, прокинувся, посміхнувся, рахував до 25. Також помер дідусь. У мене рана на спині; шкіра здерта; у моєї сестри рана на голові, м’ясо вирвано з руки моєї мами; а ще в неї дірка на нозі».
Наступного дня: «Скоро мій день народження. За цей час з 24 лютого померли дві мої собаки, моя бабуся Галя і моє улюблене місто Маріуполь».
Українці Віолетті Горбачовій було 13 років, коли почалося повномасштабне вторгнення. В окупованій Новій Каховці вона провела близько чотирьох місяців.
Лютий 2022: «Ми взагалі не виходимо на вулицю. Я боюся, що якщо я вийду з кварталу, вони мене застрелять. Вулиці майже порожні. Тато ходить на роботу і привозить товари. Обстрілюють село навпроти ГЕС. Я пишу повідомлення своєму другові, але він не відповідає. Страшно подумати, скільки людей, яких я знаю, незабаром можуть померти».
Травень 2022: «Мама каже нам не ходити гуляти туди, де немає людей. Бо багато дівчат ґвалтують. 27 травня всі мобільні мережі були повністю відключені. Люди стояли біля закритого кафе, як зомбі, невеликими групами, тому що там ще працював місцевий Wi-Fi».
Третій дівчинці, Аріні Первуніній, було 11, коли Росія почала повномасштабне вторгнення. Вона переховувалася в підвалі в окупованому селі. Вона боялася, що російські військові можуть її зґвалтувати, і дзвонила батькові, який перебував на підконтрольній уряду території, плакала й просила забрати її. Йому якось вдалося доїхати, але на зворотному шляху російські військові відкрили вогонь по машині та вбили батька на її очах.
Через тиждень вона написала в щоденнику: «Я не хочу жити. Яке це життя без батька? А я така безпорадна дитина, яка нічого не може зробити сама. Але це, мабуть, покарання для мене. Можливо тому, що я не змогла мовчати, я подзвонила батькові того дня, а не просто продовжувала. Якби я не подзвонила, все було б добре; всі були б живі. Я ненавиджу себе. Чому я така безпорадна?»
Вона все ще звертається до свого батька в щоденнику. Майже кожен запис починається зі слова «тато». 26 травня 2023: «Тату, я щойно закінчила сьомий клас і маю дуже хороші оцінки. Я тебе так люблю. Я зроблю все, щоб ти пишався мною. Люблю тебе, тату».
«Ці рядки неможливо читати без сліз. І це єдині рядки, які мені вдалося принести сюди. Але є тисячі таких дітей, які проходять через ті самі страждання. Аріна подарувала мені цей щоденник. Він блищить. Вона мала б написати про свої думки про своє життя, про хлопців, про нову музику, але натомість це сповнене болю та страждань.
Вона дозволила мені зачитати ці інтимні записи, і я вдячний їй за її хоробрість. Тепер ви знаєте, що відчувають українські діти і що українці переживають майже півтора роки.
Чому у цих та мільйонів інших українських дітей відібрано дитинство? Тому що у Путіна імперська пухлина в голові? Тому що Росія не проти страждань дітей для досягнення своїх хворих політичних цілей?
Я впевнений, що у багатьох із вас у цій кімнаті є діти. Ви б ніколи не хотіли, щоб вони пережили таке пекло. Жодна дитина в світі ні в Україні, ні в будь-якій іншій країні світу цього не заслуговує. Жодна політична причина не може виправдати сльози дитини», — зазначив міністр.