Серед тюремних бараків, де під час радянських репресій українці втрачали свободу, була сила, яку не змогли знищити жодні ґрати чи наглядачі – це сила української культури, яка єднала, підтримувала, дарувала надію та віру, розповідає “Суспільне”.
Навіть у найважчі дні, українські в’язні знаходили спосіб творити та зберігати свої традиції. Письменник Василь Стус, ув’язнений у таборах Магадану та Пермської області, писав поезії та переклади, намагаючись зберегти українське слово. Він називав свої твори “Птах душі”. Більшість з них було конфісковано та знищено. Його слова, що вижили, стали символом боротьби за українську ідентичність.
Режисер Лесь Курбас організував у таборі справжній театр, де ставили п’єси, від яких дух захоплювало навіть найжорстокішим наглядачам. Курбас довів, що мистецтво здатне проникати навіть крізь стіни тюрми, а в’язні, котрі дивилися його вистави, хоч на мить відчували себе вільними.
Російська арештантка Майя Ульяновська згадувала, що попри заборону українські полонянки співали народних пісень, зберігаючи свою мову й ідентичність: “Більшість табірного населення – західні українки, переважно селянки. Ця, на перший погляд, сіра табірна маса залишила про себе найяскравіше враження. В таборі лунали їхні пісні. Співали в бараках, співали на роботі. Епічні пісні про козацьку славу, тужливі — про неволю, покинуту родину, бандерівські — завжди трагічні, про загибель в нерівній боротьбі”.
Особливим символом спротиву стало вишивання. В умовах постійної нестачі матеріалів українки вигадували способи майструвати голки з риб’ячих кісток і добувати нитки, розпускаючи власний одяг. Вони вишивали орнаменти на робах, прикрашали табірний одяг маленькими візерунками, наче шепочучи: “Ми українці, і цього ніхто не змінить.” Ув’язнені навіть намагалися передавати вишиті речі на волю, щоб залишити згадку для рідних.
Федір Мережко, військовий, ув’язнений за звинуваченням у шпигунстві, передав дружині на прання сорочку й рушник, на яких дрібними стібками вишив: “Буду жити для родини, ще побачимося!” Це стало його останнім посланням, адже невдовзі він був розстріляний. Та ці слова, заховані в стібках, залишилися як символ незламності та любові до сім’ї.
Ці приклади – не просто спогади про тих, хто зберігав українське в неволі. Вони – свідчення того, що культура й віра сильніші за будь-які кайдани, і що українська ідентичність жива, доки її пам’ятають і передають.