Молода українська дизайнерка з Івано-Франківська любить подорожувати. Дівчина, чиї роботи замовляють не лише українці, але й поляки, німці та росіяни, зізнається, що в США у неї дуже багато прихильників. Люди цікавляться ексклюзивним одягом в етно-стилі, бо для кожного представника української діаспори, вишиванка – це оберіг, який об’єднує тих, хто серцем та душею вболіває за свою Батьківщину.
Кореспондентка Катерина Власюк побувала на фестивалі Ukrainian Fair: Together for Freedom, який днями відбувся у Каліфорнії та поспілкувалась із дизайнеркою. Любця Чернікова, прийнявши запрошення від Art-Lab Agency (http://www.artlab.agency), презентувала в рамках свята одну із своїх колекцій одягу.
– Вона має назву «Сьогодні», – розпочинає розмову Любця Чернікова. – Бо сьогодні – це мить між учора та завтра і це єдине, що має значення. «Фішка» її в тому, що у вбранні, яке я представила в Сакраменто, ми використали борщівську вишивку. Працювали із нею вперше і результат нам дуже сподобався. Так само, як і клієнтам, які частенько замовляють сукні із цієї колекції. Чесно кажучи, ідея виникнення її дуже банальна: у нас залишилось багато простої старовинної конопляної та вишуканої оксамитової тканини (Усміхається). Уже через місяць ми мали двадцять яскравих одиниць одягу, які ми створювали для того, щоб кожна людина, одягаючи ту чи іншу сукню була щасливою. Саме сьогодні!
– Ви можете назвати себе щасливою людиною?
– Звісно! Я живу в гармонії! У мене є хороша родина, коханий, друзі та улюблена робота. А що ще потрібно для щастя?
– Розкажіть про те, як ви вирішили стати дизайнером? Мабуть, в дитинстві, як і більшість дівчат, шили лялькам одяг…
– Я планувала вчитись керувати майном, бо змалку любила точні науки. До того ж, мої батьки математики (чи інженери, як колись говорили), тож і я вирішила теж спробувати свої сили на факультеті економіки в Інституті нафти і газу. Але не судилося. Я завалила іспити. Сумувала недовго, бо випадково вступила до Прикарпатського Національного Університету імені Василя Стефаника. Та ще й одразу на державну форму навчання! Тож гріх було не залишитись…
Що ж до шиття, то цієї справи я навчилась у мами. Моє перше «досягнення» було у десять років, коли я із старого поношеного костюму створила нове цікаве вбрання. Так, шити я любила, але чомусь думала, що всі дівчата мого віку захоплюються цим, тому не надавала своєму хобі великого значення. Цікаво й те, що спочатку я навчилась гачкувати, а вже потім вишивати. До речі, вишивку опанувала лише у 22 роки.
– Саме вона лежить в основі вашої праці. Чи не так?
– Ні, це не істина моєї творчості. У мене інша мета – відкрити, чи краще відновити, розвинути український одяг, бо ми ж його забули. Його треба відкривати не лише для себе, але я для того щоб презентувати світові! Ми помиляємось, коли думаємо, що в наших предків вишиття – це був лише один варіант оздоблення одягу. Насправді було гаптування, вибійка, прядіння, ткацтво… До речі, я мала досвід працювати на ткацькому верстаті. Це дуже цікава та водночас складна робота з якою справлялась наша Оля-ткаля (Усміхається).
– Що надихає вас на створення етно-вбрання?
– Відповідь одна: матеріал. Один дотик і ти вже розумієш, що буде далі. Я можу довго тримати в руках тканину, люблю роздивлятись, а ще зіжмакати і дивитись, як вона випрямляється… Найбільше люблю нюхати її. Дуже гарно пахнуть натуральні тканини, чого не скажеш про синтетику. А потім починаю кроїти, шити і лише згодом настає момент, коли розумію, що це саме воно. Так народжуються сорочки, сукні, туніки, жилетки, керсетки, а потім колекції. Одна за одною…
– Зважаючи на назви колекцій, таких як «Гуцулка Ксеня», «Бо. Любов», «Жнива», «Маланка» чи «Культ», кожна з них – це певний період вашого життя, який ви втілюєте у творчість.
– Можна й так сказати. Кожна людина, відчуваючи емоції, культивує їх у свою працю, таким чином певний відрізок часу трансформується і на виконаній роботі. Тож, усі мої колекції із певною філософією. Приміром, «Сьогодні» – це одяг для жінок, які знають, що кожен день – це свято. І не треба чекати певної нагоди, щоб одягнути улюблену сукню чи костюм.
– До речі, а ви часто одягаєте святковий одяг на роботу? Маю на увазі власні вишиванки?
– Так, їх у мене достатньо! У моєму житті все залежить від настрою. Сьогодні я можу одягнути джинси та кросівки та проїхатись рідними вуличками Івано-Франківська на своєму улюбленому велосипеді, а завтра захочу, поїду разом із людьми, в громадському транспорті, одягнувши яскраву вишиту сукню. Я, як кожна жінка, непередбачувана і неповторна (Усміхається).
– І все ж, за шість років праці на ринку, можете намалювати образ дівчини, яка носить вбрання від Чернікової?
– Ні, у мене такого немає. Я просто творю і все. Без думок про те, хто одягне той чи інший виріб. Звісно, мені приємно, коли на вулиці я бачу незнайомку у сукні, яку створила. Тішуся, як мале дитя (Усміхається). А коли замовляють вироби з-за кордону, то теж радію, бо знаю, що десь в Америці, Німеччині, Польщі чи Росії (там у мене живе сестра, яку я дуже люблю) теж хтось ходить вулицями рідного міста у пальто, сукні чи костюмі від Чернікової. А це означає, що я недаремно шість років тому відкрила власну справу, яка стала продовженням мене…
– Наостанок, мушу запитати у вас про світову моду. Сьогодні вишиванки дуже популярні не лише в Україні, але в Америці та Франції. Як думаєте, цей етно-тренд надовго?
– Чесно кажучи, я не дуже сильно слідкую за цим. Щодо всесвітньо-відомих майстрів, то я люблю Kenzo. Я з радістю поспілкувалася б з ним та взяла б у нього кілька уроків майстерності. Загалом, мені приємно, що дівчата усього світу знають, що таке «вишиванка» і як вона приблизно виглядає.
