Українська мова — не інструмент ввічливості, не тільки засіб комунікації. Це — носій наративу, культури, пам’яті та спротиву.
Саме так її описує журналістка Тетяна Трощинська, лауреатка премії імені Георгія Ґонґадзе, яка під час ефіру на “Еспресо” наголосила: вивчення української не зводиться до підбирання слів зі словника, бо за мовою стоїть значно більше.
За її словами, українська мова — це не набір звуків і формулювань для сфери послуг. Це спосіб думати і розуміти, чому відбувається війна, що таке українська історія, хто такі ми. Це мовна мапа українського досвіду, яка веде від Трипілля до Іловайська, від Шевченка до сучасних військових щоденників.
Однак формування глибокого зв’язку з мовою потребує часу. Знання географічних назв, правильних наголосів і термінології — лише початок. Далі — складніший шлях: зробити мову органічною частиною себе. “Під шкірою”: саме так це описує Трощинська. Мова повинна не просто звучати, вона має проростати всередині.
Тетяна визнає, що без державної політики зміни неможливі. Але й чекати лише на державу марно. Роль сім’ї, школи, середовища не менш важлива. Якщо вчителі під час перерв переходять на російську, а батьки в побуті не користуються українською, то про яку повноцінну зміну можна говорити?
Трощинська підкреслює: ми ще не завершили свій шлях. Сотні років русифікації не зникають за кілька десятиліть незалежності. Відновлення української — це не тільки про знання, а й про зусилля. Мова потребує часу, уваги, рішень. Це виклик, на який українське суспільство вже відповідає, обираючи українське слово як знак причетності й сили.
Її думку поділяє і письменник Юрій Андрухович, який раніше заявляв: українська мова — це стратегічна цінність. Це не тільки комунікація, а й бар’єр, який не дозволяє ворогу проникати в наш світ на ціннісному рівні. І водночас — місток до майбутнього, де Україна говорить сама за себе.