Івана Купала — одне з найдавніших свят українського календаря, що сягає дохристиянських часів і пов’язане з літнім сонцестоянням, нагадує Dyvys.Info.
Саме в цей момент природа, за уявленнями предків, досягала найбільшої сили. Про традиції та регіональні особливості свята розповіла дослідниця фольклору, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси ЛНУ імені Івана Франка Лілія Яремко.
Перша письмова згадка про свято Купала датується XIII століттям: учений Юрій Климець у монографії «Купальська обрядовість на Україні» посилається на «Волинський літопис» за Іпатіївським списком під 1262 роком. Пізніше, у XV, XVI та XVII століттях, згадки з’являються дедалі частіше.
Традиційно свято відзначали в ніч з 23 на 24 червня. Філарет Колесса писав, що саме «на літній поворот сонця, що сходиться з найвищим розквітом рослинної вегетації, припадало колись окреме свято, яке пізніше під назвою “Купала” зв’язано із святом Івана Хрестителя».
Вогонь як ритуал
Головним атрибутом свята було вогнище. Перестрибування через багаття вважалося обрядом очищення: Олександр Потебня трактував цю дію як звільнення від хвороби, ворожої сили та пов’язаних із нею міфічних істот.
Купальський вогонь і вода використовувалися також для очищення худоби, полів і городів перед початком польових робіт. Потебня розвинув думку Миколи Костомарова про те, що купальські вогнища зображають сонце — небесний вогонь, який дає врожай і проганяє злі сили.
Дослідник В’ячеслав Камінський виділяв такі етапи купальського дійства: вшанування ритуального деревця хороводами, розпалювання багаття, спалювання або потоплення деревця, спалювання солом’яного опудала, стрибання через вогонь та ритуальна вечеря.
Особливе місце займало прикрашання купальського деревця. На Наддніпрянщині його називали Мареною, на Волині — Купалом. Деревце вбирали квітами та зеленню, а інколи робили у вигляді солом’яної ляльки Мари чи Маринки, яку одягали в сорочку, плахту, вінок і намисто з горобини. Нерідко виготовляли два опудала: чоловіче й жіноче, що символізували поєднання сонця з водою.
Де святкували і що співали
Купальський обряд був найбільш поширений на Волині, Поліссі, Лемківщині та Бойківщині — переважно в Рівненській, Волинській і Житомирській областях. У Галичині він не побутував. Леся Українка детально описала волинське свято у праці «Купала на Волині», зафіксувавши й тексти купальських пісень.
Основні мотиви цих пісень охоплювали плетіння вінків, запрошення на Купала, ворожіння на долю дівчини, купання, запалювання вогню, перестрибування через нього, а також хліборобські й любовні теми. Пісенні тексти свідчать про давній зв’язок свята з землеробством: «На Івана на Купала, що Іван діє? — гречку або пшеницю сіє».
Дівчата плели вінки з польових квітів і пускали їх на воду — ворожили на долю. Якщо вінок плив рівно за течією, це віщувало швидке заміжжя. Якщо вода розривала його, передбачали трагічну долю.
Папороть і жива традиція
Тема цвіту папороті знайшла відображення в літературі, зокрема в повісті Миколи Гоголя «Ніч проти Івана Купала». За легендою, після опівночі папороть зацвітає, і той, хто зірве цей цвіт, буде щасливим. Це є саме легендою, адже біологічно це неможливо: папороть не квітне. На Гуцульщині натомість існував звичай «бити папороть»: напередодні свята її збирали в купи та спалювали.
Купальський обряд зберігся до сьогодні в окремих регіонах. У селі Піща на Волині, за словами Лілії Яремко, молодь і досі збирається, запалює вогнище, перестрибує через нього й співає купальських пісень цілу ніч. Частково традиція живе й на Лемківщині та Бойківщині. Аналоги свята є в поляків — там воно зветься Собіткою, а пісні відповідно собітковими.