Одного п’ятничного вечора в середині квітня компанія двадцятирічних пішла танцювати. Нічого особливо дивного не сталося, і в більшості місць у світі це можна вважати звичайною ніччю. За винятком того, що це був рейв у бомбосховищі в Україні, розповідає SF Gate.
За столиком з діджейським обладнанням житель Сан-Франциско Даніїл Коровіцин відіграв свій перший сет у країні, де він не був із 4 років. Він ніколи не міг уявити, що російське вторгнення поверне його на Батьківщину. Аж до ночі рейву Коровіцин, колишній житель Мар’їнського району, два тижні залишався у Львові з групою ді-джеїв і артистів зі свого рідного міста Харкова, допомагаючи їм вантажити важкі ящики з гуманітарною допомогою на потяги, що прямували до зруйнованого міста.
Того вечора вони танцювали, сміялися та щиро обіймали один одного до останніх хвилин перед комендантською годиною, 22:00.
Ще у Сан-Франциско протягом кількох тижнів після початку повномасштабного вторгнення Росії наприкінці лютого, 24-річний Коровіцин використовував свій досвід діджея, щоб підвищити обізнаність про війну та зібрати пожертви. З березня його техно-колектив Headrush, що базується в Bay Area, зібрав близько 5000 доларів за допомогою «fundravings» у Сан-Франциско, допомагаючи принаймні 70 одиноким українським матерям у Харкові.
Коровіцин, колишній інструктор з фітнесу до пандемії, призупинив свою кар’єру ді-джея, щоб жити в казармах військових баз між Києвом і Львовом, далеко від лінії фронту, але все ще небезпечно близько до ймовірності боїв. Разом із американським ветераном, якого він зустрів під час цієї поїздки, на прізвисько «G», Коровіцин допомагає тренувати загони українських бійців, яким буде доручено захистити Київ у разі нового нападу Росії з Білорусі.
Коровіцин наполовину росіянин. Він виріс у родині російських іммігрантів у Сан-Франциско, де цілими днями дивилися російські телевізійні новини. Не знайомий з культурою свого батька, з яким він не спілкувався майже 20 років, він залишався відірваним від своєї української сторони більшу частину свого життя. Після 24 лютого він зрозумів небезпеку змішування політики з ностальгією.
«Моя російська ідентичність була повністю зруйнована, — зізнається він. — Коли я сказав рідним, що їду в Україну, багато хто казав, що я нацист».
Наразі він допомагає ветерану «G» на військовій базі, де волонтери проходять базову підготовку з ведення війни в містах. Коровіцин відповідає за переклад, а також за організацію матеріально-технічного забезпечення для підготовки різношерстого екіпажу українських бійців. Також він здійснив гуманітарну місію до Харкова, щоб доставити аптечки та інсулін, надані Українською студентською асоціацією в Стенфорді.
Відстань розірвала його заручини з нареченою, багато його друзів удома зникли, а його дідусь помер у травні. Зявились сумніви щодо його майбутнього та скаліченого майбутнього його підрозділів, чи він прийняв правильне рішення пірнути в зону бойових дій, чи зможе він колись знову повернутися до музикування…
«Чим довше я тут, тим холоднішим стає світ, — каже він. — Я пишаюся собою, але це дуже важко».
«Це моє право від народження, — пізніше прокоментував Коровіцин свою мету в Україні. — Я повинен мати можливість насолоджуватися землею, на якій я народився, і я повинен мати можливість насолоджуватися стосунками з людьми на цій землі. І, мабуть, я за це і борюся».
