Емігранти у чотири рази частіше відчувають соціальну тривогу та депресію(!) Саме тому чимало чимало з них одразу після переїзду в іншу країну починають зловживати алкоголем чи наркотиками, а чимало з них роками живуть із суїцидальними думками. Чому цей процес такий болісний і як уникнути психологічних проблем із здоров’ям? На ці та інші питання відповіла українка Світлана Ярмоленко, яка вивчала питання еміграції понад 5 років і, як наслідок, захистила дисертацію на цю тему. Про свій досвід імміграції, життя та секрети успіху – у ексклюзивному інтерв’ю UA DIASPORA.
– Проблема в тому, що люди не знають досліджень, – каже Світлана. – Практично усі емігранти стикаються із подібними проблемами, але не кожен розуміє, чому усі ми переживаємо важке психологічне та моральне навантаження. Я вже не говорю про мовний бар’єр, культурний шок чи ностальгію. Кожен емігрант переживає тривалу культурну адаптацію, яка визначає подальший шлях до успіху. Власне, через психологічну необхідність пристосуватись до нової культури, іммігранти у 3-4 рази частіше відчувають соціальну тривогу, депресію. Вони зловживають алкоголем чи наркотиками та навіть мають суїцидальні думки.
– Чому процес такий болісний, адже чимало людей приїжджають у кращі умови життя?
– Мова йде не про побутові проблеми, а про психологічні. Цю тему досліджували Аарті Айер і Джоланда Джетер. Саме вони ввели термін «безперервність ідентичності», який означає зв’язок людини у минулому та теперішньому часі. Ця лінія, так звана «червона нитка», має бути цілісною, але переїзд в іншу країну її розриває. Звідси й проблеми, адже безперервність ідентичності – це невід’ємна складова психологічного здоров’я кожної людини.
– Розберімось, що ж таке ідентичність?
– Ідентичність – це сума двох факторів. Перший – це те, «ким я себе вважаю» і другий – те, «ким вважають мене інші люди». Приміром, я народилась та виросла в Україні, але зараз, проживши у Штатах 9 років, чимало людей вважають мене американкою, бо у мене немає особливого кольору шкіри, специфічних рис обличчя та навіть акценту. Скажу більше, мій чоловік-американець теж вважає мене американкою! Але насправді, я є українка і в мені завжди це “страждатиме”. Розумієте про що я?
– Так, але чимало людей, переїжджаючи в іншу країну, одразу хочуть позбутись акценту і намагаються дуже швидко пристосуватись до навколишнього середовища. Невже це так погано?
– Власне, про це ми зараз поговоримо. Дослідник Джон Беррі, який працював з емігрантами визначив чотири шляхи інтеграції. Той шлях, про який ви говорите, називається «асиміляція» – коли люди відкидають усе своє минуле і повністю заглиблюються у тутешній світ. Їхня проблема в тому, що вони рідко контактують із рідними на Батьківщині та дуже важко працюють, щоб бути такими, як всі. Другий варіант, так званий шлях відчуження, полягає в тому, що люди уникають контактів з американською культурою і спілкуються лише зі своїми земляками. Вони дивляться «рідне» телебачення, читають газети та книги тією мовою, яку знають. Вони готують українську їжу та дуже ретельно зберігають свою культуру.
Це «країни в країні», які усувають необхідність приймати іншу культуру. Зазвичай, саме такі люди організовують закриті спільноти та місця на кшталт Чайна-тауну, Маленької Італії чи Брайтон-Біч. Найскладнішим є шлях маргіналізації, тобто відкидання обох культур. Оці відчуття, коли людина думає, що не належить до цього, але й до іншого світу вже теж не належить, заставляє її ізолюватись від інших. Таким чином, людина відчуває себе аутсайдером. Зрозуміло, що саме такій категорії іммігрантів найбільше потрібна підтримка та професійна допомога. Останній шлях – найпродуктивніший та найскладніший – це коли іммігрант обирає найкращі елементи обох культур, щоб створити своє уявлення про світ, в якому він живе. У цьому та попередньому варіанті – найскладніше – це вийти із зони комфорту. Робіть це і успіх та досягнення цілей – вам гарантовані.
– Очевидно, що для себе ви обрали саме цю дорогу…
– Так, адже мій шлях теж був не дуже простим. Я приїхала до США у далекому 2008 році. Цю дату я не забуду ніколи, адже це було відкриття Пекінської Олімпіади (08.08.2008). Спочатку я прилетіла сюди із подругою по програмі Work and Travel, працювала у кафе та рятувальником у Вірджинії Біч. Після такого досвіду загорілась ідеєю прилетіти сюди ще раз, але вже в якості студента. На той час я вчилась у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, на кафедрі туризму.
Познайомившись з американськими студентами я зрозуміла, що хочу вступати на магістратуру саме у цій країні. Коли я прилетіла до Києва, я одразу взялась до роботи. Ми з подругою почали шукати викладача англійської, який би підготував нас до іспитів. Звісно, тоді грошей у нас не було, але один чоловік погодився займатись із нами, Пригадую, ми платили йому 35$, як за одну людину. Я та подруга почали готуватись до екзаменів у кінці вересня, а вже на початку грудня були заплановані вступні іспити. Пригадую, викладач тоді сказав, що за такий короткий термін ми не зможемо успішно скласти екзамен. Час показав, що він помилявся. (Усміхається)
– Ви подавали документи лише в один виш?
– Ні, одразу у чотири й три з них дали нам «добро». Я обрала Східнокаролінський університет в північній Кароліні. Я навіть не можу передати словами наскільки важко нам було! Ми зняли кімнату в одному будинку і спали на матрацах, які принесли нам друзі-студенти. Ми, дві українки, без мови, грошей, але з великим бажанням вчитись, сиділи до другої ночі у бібліотеці, перекладаючи кожне слово…
– А потім ви вступили в аспірантуру, так?
– Так, в Америці вона називається PhD (philosophy doctorate), а моя галузь називалась «рекреація і туризм». Ми переїхали у Пенсильванію і тоді наші шляхи з подругою розійшлися. Вона вступила до іншого університету.. Що ж до дисертації, про яку ми з вами говорили, то я готувала її 4 роки, а потім залишилась працювати у цьому університеті.
– А коли ж познайомились зі своїм чоловіком-американцем?
– У січні 2003 року. Спочатку було важко, адже складалось таке враження, що ми з інших планет. Інша культура, виховання, звички й традиції – це все те, що інколи зводило мене з розуму. Звісно, з часом, ми почали одне одного більше розуміти, підтримувати…Приміром, зараз у нашому домі чимало вишитих рушників та Пол дуже любить їсти гречку, без якої я ніколи не повертаюсь з України, коли літаю відвідати рідних (Усміхається).
– До речі, розкажіть про свої відчуття, коли ви вперше полетіли до Києва, після 3,5 років еміграції?
– Ой, я не можу це описати словами, адже як тільки я вийшла з трапу літака, почала плакати. Я ридала і моя мама, яка мене зустрічала, подумала, що зі мною щось сталось. Я не могла повірити, що я знову тут, на рідній землі! А потім я годинами ходила по вулицях рідного міста, спостерігала за людьми, сидівши у тролейбусі біля вікна… Чесно кажучи, якби я могла, я б обійняла усі будинки у столиці!
– Що скажете про рівні життя тут і там?
– Я не маю права судити людей, які живуть в Україні. Їм там, ой як нелегко! Важка політична та економічна ситуація зробила українців нещасними й мене це дуже бентежить. Про яке щастя можна говорити з людьми, які думають, як заробити гроші, заплатити за квартиру і просто вижити?! В Америці люди живуть по-іншому, але тут, як і в кожній країні, теж є свої плюси та мінуси…
Саме прилетівши в Україну перший раз, я зрозуміла важливу річ. Наші дівчата – красиві, горді та дуже розумні, стараються виглядати, як американки, підбираючи одяг під так званий «голлівудський» стиль, а українки, які живуть у США – навпаки, шукають, що ж такого одягнути, щоб підкреслювало вашу ідентичність… Як підсумок, хочу сказати усім читачам UA DIASPORA – не варто підлаштовуватись під когось, копіювати той чи інший стиль чи жити за чиїмось сценарієм, адже людина по-справжньому щаслива лише тоді, коли вона є тим, ким є насправді.
