Образ української мови як “сільської”, “примітивної”, “непрестижної” не виник випадково. Це результат цілеспрямованої політики, яка тривала понад сто років. Цей наратив активно використовувався російською імперією, а згодом і радянською владою, щоб знецінити українську культуру та послабити ідентичність українців.
Сьогодні багато українців добре усвідомлюють штучність такого уявлення, однак його вплив досі помітний у суспільній свідомості. Розберімося, як саме формувався цей стереотип і чому він не відповідає дійсності.
Коріння пропаганди: імперська політика
Ще у ХІХ столітті українська мова зазнала заборон з боку російської влади. Валуєвський циркуляр 1863 року прямо заявляв, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, нема і бути не може», а Емський указ 1876 року фактично заборонив використання української у друці, театрі, освіті. На тлі цієї політики російська мова послідовно нав’язувалася як мова «культури», «освічених людей», «міська мова», тоді як українська залишалася мовою побутового спілкування в селі.
Упродовж десятиліть українська мова витіснялася з освіти, науки, адміністрації. Це породжувало асоціацію: українська — мова селян, російська — мова міського життя, кар’єри й «успіху». Цей штучний розподіл був вигідний імперській владі, адже дозволяв тримати українців у культурній залежності.
Радянська доба: нові форми старої політики
У радянські часи ситуація тільки ускладнилася. Хоча формально українська мова була державною у складі УРСР, фактично відбувалася подальша русифікація. Під впливом міграційних процесів та цілеспрямованої мовної політики міста дедалі більше переходили на російську. Українська у публічному просторі почала сприйматися як «мова села», «відстала» чи «несучасна».
Одночасно в культурному продукті — у фільмах, літературі, карикатурах — активно створювали образ українця-колгоспника з примітивною мовою та «шароварною» ментальністю. Ці стереотипи прищеплювалися не тільки в російськомовному середовищі, а й самим українцям.
Чому це уявлення хибне
Реальність значно складніша за пропагандистські кліше. Українська мова має глибоку літературну традицію — від Івана Котляревського та Тараса Шевченка до сучасних авторів, які створюють складні, витончені тексти в найрізноманітніших жанрах. У ХХ столітті українські мовознавці розробили розвинену наукову термінологію, а українська філософська й публіцистична мова не поступається світовим зразкам.
Сучасна українська давно вийшла за межі сільського побуту: вона звучить у міському середовищі, в бізнесі, в IT-індустрії, у кіно та моді. Молоді носії мови демонструють її гнучкість, багатство й здатність передавати найтонші сенси сучасного життя.
Важливо пам’ятати, що будь-яка мова — це насамперед інструмент культури, а не приналежність до певного соціального прошарку. Стереотип про «сільську» українську — це не відображення реальності, а залишок колоніальної політики, яка мала на меті розділити й принизити.
Що змінюється сьогодні
Останніми роками ми бачимо стрімке відновлення статусу української мови. У великих містах усе більше людей свідомо переходять на українську в побуті й у професійному житті. Українська мова дедалі частіше звучить на сценах театрів, у музиці, рекламі, кінематографі. Вона впевнено займає своє місце серед мов сучасної європейської культури.
Переосмислення старих стереотипів — один з ключових процесів у цьому русі. Усвідомлення, що українська мова не «сільська», а багата, розвинена й актуальна — важливий крок до повноцінної деколонізації нашої свідомості.
