Багато українських біженців святкують православне Різдво 7 січня. Новий рік приносить більше невизначеності українцям за кордоном, пише УВКБ ООН.
На підвіконні над ліжком Катерини стоїть маленька ялинка. Скромна заміна тій, яку вона, її чоловік і троє дітей мали б вдома в Україні.
«Війна — не війна, у дітей має бути Різдво», — каже Катерина, яка, як і більшість українців, святкує православне Різдво цими вихідними, 7 січня. Вона подбала про те, щоб під ялинкою для дітей були подарунки.
Катерина сидить на ліжечку у великому холі, який ділить з кількома десятками інших біженців. Дворічний Арсен сидить у неї на колінах. 11-річний Валентин лежить на іншому ліжечку і читає книжку, а 7-річна Аріна грається з іншими дітьми в коридорі. Її чоловік Михайло на роботі: він легально виїхав за кордон як багатодітний батько.
Будівля, в якій вони живуть, колись була офісом, але міський центр соціального забезпечення перетворив її на притулок для біженців. Коли 24 лютого почалася війна, Катерина, мешканка Кривого Рогу, вирішила її перечекати. Навіть більше, ніж війни, вона боялася привезти своїх трьох дітей у країну, про яку нічого не знала.
«Тоді я думала, що я сильна і зможу з цим впоратися, — сказала вона. — Але коли я почула над собою свист ракет, я зрозуміла, наскільки помилялася».
Родина виїхала, взявши одну валізу. Наразі вони перебувають у Польщі, куди прибула більшість з біженців, що виїхали з України. Переважно із сильно постраждалих від війни районів півдня та сходу України. Чоловік Катерини працює, тому родина не користується соціальною допомогою, крім житла.
На відміну від родини Катерини, 83-річна Валентина не змогла б вижити без гуманітарної допомоги. Вона прибула після втечі з Краматорська разом із 48-річною донькою Оксаною та 12-річною онукою Жанною.
«Через кілька днів після нашого від’їзду на вокзал Краматорська впала ракета, загинуло 60 людей, — розповіла Валентина. — Я дуже боялася, що серед жертв можуть бути мої близькі».
Перше Різдво Валентини у вигнанні сповнене надією та тривогою. Надією — бо вірить, що колись у Краматорську знову буде мир і вона повернеться додому. А тривогою — бо переживає за близьких.
«Я молюся, щоб мій онук, який там залишився, вижив», — каже Валентина.
